Партією, яка зараз, за бажанням Президента, має змінитися. «Це не демарш. Я не йду з партії. Для мене посада ніколи не була привілеєм, просто - роботою». Своїм головним завданням я бачив те, щоб Віктор Балога став головою Політради, а пізніше В'ячеслав Кириленко - головою партії. Мені задється, з цим завданням я впорався непогано»... Два голосування знадобилося для того, щоб Безсмертний зміг врешті решт покинути своє незручне крісло. Здавалось, після цього він з полегшенням зітхнув. Бо вперше за багато років БЕзсмертний не буде нести персональну відповідальність за результати передвиборчої гри «Нашої України». Зрештою, не тільки пеердвиборчої...

Романе Петровичу, у вас була давня мрія відійти від політики і вирощувати капусту в селі. Після відставки з посади голови виконкому партії «Наша Україна» чи закупили ви вже розсаду, щоб почати її висаджувати?

Ви помиляєтеся, я не капусту саджу, я кроликів розводжу (сміється).

Насправді ситуація з вашою відставкою викликала бурю емоцій у склянці води. Бо чи не вперше людина, яка працює в політиці, заявляє, що вона не хоче балотуватися в парламент. Чому?

Виступаючи на засіданні ради партії, я дійсно сказав, що не тільки прошу підтримати мене і звільнити з посади голови виконкому, а й прошу не включати мене до списку. Після чого я одразу отримав репліку, що рішення про це прийматиме партія. Дисципліна! (сміється)

Судячи з вашої політичної кар’єри, ви схожі на Віктора Ющенка тим, що довго запрягаєте, а потім швидко рубаєте. Чи означає це, що ви пішли з посади у партії не лише тому, що вважаєте свою місію стосовно призначення Віктора Балоги і Славка Кириленка виконаною? Можливо, ви просто не погоджуєтеся зі зміною стратегії партії, її тактики та не бачите політичної перспективи цього проекту?

Це не так. І ви прекрасно пам’ятаєте, що понад два роки тому я, починаючи партійну справу, сказав на з’їзді, що не претендую на керівництво партією. У принципі, я вважав і вважаю, що фактичним керівником цієї партії є Віктор Андрійович Ющенко. А всі інші особи, які на різних етапах долучаються до партії, – тимчасові менеджери. Потім було змінено статут партії, введено посаду голови партії. Я прийняв цей факт як зміну в структурі та організації партійного життя. І сказати, що я сьогодні не згоден з політичною лінією голови партії чи президії, або ж ради партії, не можу. Щось я приймаю, стосовно чогось дискутую, але залишаюся членом партії.

Ви частіше, до речі, дискутуєте на партійні теми з Віктором Балогою чи з В’ячеславом Кириленком? Адже, здається, віднедавна їхні позиції нечасто збігаються…

Що стосується нібито «водорозділу» між Балогою і Кириленком, про який говорять, то він абсолютно вигаданий. На сьогоднішній день створено структуру штабу на чолі з Балогою, і саме ця структура повністю управлятиме виборчим процесом. В цей час новопризначений голова виконкому встигне ввійти в курс справ. Тому, мені здається, що моє рішення досить вчасне з точки зору становлення нової людини. Повторю: мою місію у становленні партії виконано.

Романе Петровичу, дозвольте не погодитися з вами стосовно місії. Тому що взимку 2005 року саме ви заявили, що Україні потрібна єдина партія і партійний президент. Тоді був пафосний з’їзд і спроба зробити єдину партію на базі БЮТ, НУ, Блоку Литвина. Багато хто над вами сміявся, казав, що це неможливо, і двопартійна система в Україні не утвориться у найближчі сто років. Через три роки «Наша Україна» знову підійшла до питання про єдину партію.

І його треба вже колись вирішити. Бо я, чесно кажучи, коли згадую людей, які восени 2005–навесні 2006 років мені перегадили всю виборчу кампанію, розказуючи, що Президент має бути поза партією, над сутичкою, має дистанціюватися, – мені стає дуже неприємно. Тому що це стало причиною результатів парламентської кампанії. Сьогодні я залишаюся на позиції: Президент має бути партійним, має бути безпосереднім учасником будівництва і розвитку партії. І, перебуваючи у Секретаріаті Президента, я це реалізую як заступник глави. І мені особливо приємно, що ті люди, з якими я працюю, поділяють мою позицію, що Президент має бути партійним у демократичній державі. Тільки так народжується відповідальність політиків перед суспільством.

Після виборів 2006-го саме ви запропонували, щоб Юлія Тимошенко, оскільки БЮТ виграв вибори, стала прем’єр-міністром України. У разі, якщо БЮТ зараз набере більше голосів, ніж «Наша Україна», ви повторите свої слова?

Цю ж саму фразу на той момент зможуть сказати або керівник штабу, або голова партії. Тому що так вчиняють у цивілізованій країні цивілізовані політики. Я не знаю про домовленості, які на сьогоднішній день є між керівництвом блоку, партій (однієї з іншою), і тому не хочу брати на себе відповідальність за їхні дії і за їхні висловлювання, коментуючи це якимось чином. Це питання насправді стосується і Віктора Івановича, і В’ячеслава Анатолійовича.

Ви, до речі, виключаєте широку коаліцію?

Виключаю. Я тоді казав, що треба було підписати в ніч з 26-го на 27-ме договір.

Запитання про майбутнє. За оцінками багатьох аналітиків, Президент почав свою передвиборну президентську кампанію. Чи не означає ваш відхід від партійного проекту те, що ви почали займатись іншим, більш глобальним проектом – «Ющенко-2010»?

Я відмовлюся відповідати на це запитання.

Так можна і написати «відмовився відповідати»?

Пишіть.

Тоді ще одне запитання. 13-й номер у списку – це карма?

Я був 13-м, був і 26-м. Для мене місце у будь-якому списку абсолютно не має ніякого значення. Я не є людиною, яка воліє все життя бути вождем. Так само ніколи не ходитиму у «пристяжних». Я завжди залишаюся тим, ким я є. І з повагою до людей, з якими працюю, і з повагою до людей, які мене критикують. Я нікого в житті не принижував, а хто спробує принизити мене, тому даватиму в «диню».

Можливо, краще було б «дати комусь у диню», а не йти з партії?

Я залишаюся у партії, нікуди не йду і працюватиму як член президії і член ради партії. Щодо посади голови виконкому, то я пішов, бо почалася виборча кампанія, сформовано штаб, який несе на собі всю відповідальність. Є ще й психологічний момент. Утворюватиметься нова партія. Зрозумійте мене: людині, яка створювала «Нашу Україну», важко дивитися, як вона приречена зникнути в ім’я народження нової партії. Я бачив уже, як Борис Іванович Тарасюк не хотів бути «могильщиком» РУХу, як Костенко не хотів бути «могильщиком» Народної партії. А мені в цьому випадку абсолютно легко – я робив «Нашу Україну» за дорученням Ющенка і для нього. Його рішення про об’єднання, його активна участь у цьому процесі зобов’язують мене відійти – аби не бути у конфлікті із собою і щоб не створювати нікому дискомфорту у цьому процесі. Тому що, вибачте, але я вже починаю помічати, як поводять себе молоді українські політики, коли я знаходжуся з ними в одному кабінеті чи коли сідаю з ними за один стіл. Вони ж починають просто комплексувати. І тому не хочу бути на дорозі будь у кого. Тим більше, що тих молодих українських політиків поважаю і працюю на те, щоб у них було майбутнє.