– Не можу не запитати: звідки у вас інтерес до журналістики, чому зупинилися саме на цій професії?
– Коли я навчалася в школі, то ще не усвідомлювала свого інтересу до журналістики. Спершу була купа перемог на газетних конкурсах, любов до писання шкільних творів. Зважаючи на те, що в школі я вчилася на відмінно, я могла обирати собі майбутню професію, і вибір цей був не таким легким. Газета, конкурс якої я виграла, порекомендувала мене до навчання, так я і стала студенткою КДУ. Аж коли розпочала навчання в університеті, стала працювати в газеті – зрозуміла, що є дві зовсім різні журналістики – та, що в уяві юної людини, і та, яка є в дійсності. Цікаво, що якраз остання мені дуже сподобалася...
Чому саме соціальна журналістика? Власне, найбільше тут мене приваблює спілкування з людьми. Адже розмови з людьми, їхні життєві історії – це найбільша школа життя, яка може бути. Мені пощастило працювати у відділі листів газети «Комсомольское знамя» часів Перебудови – на той час це було одне з найпрогресивніших, найбільш патріотичних видань України [пізніше газету перейменовували на «Независимость». – прим. авт.]. це був особливий час, особливі люди, і мені випало стикатися із низкою проблем звичайних, «простих» людей.
– Ваша журналістська робота переповнена напруженням: ви постійно спілкуєтеся з людьми, у яких виникли труднощі чи конфлікти, вирішуєте їхні проблеми... Не стомилися від цього?
– Сказати, що зовсім не втомилася, не можу. Коли стільки людей поряд, аби відпочити, мусиш ховатися від усіх у якомусь затишному куточку. Але якби я остаточно стомилася від професії, то давно вже б вишивала хрестиком і вирощувала фікуси. Немає нічого цікавішого за життя, бо тут є все... Насправді я скоріше не стомлююся від спілкування, бо саме ці люди тримають мене на світі. Для мене розмова із простими людьми – велика наука, сила, яка надихає до праці і стимулює вірно служити тим ідеалам, які я собі обрала. Коли нещодавно після виступу на тернопільському Співочому полі мене оточили сотні людей, і всі мали що сказати, ділилися зі мною найсокровеннішим, дякували мені за роботу, – я пішла звідти іншою. І так я змінилася в черговий раз, бо моя праця не передбачає одноманітності. Так само і сьогодні, коли у Мигалках мене просили: «Не обдуріть же нас, ми вам повірили!», я не зможу спати, адже відчуваю відповідальність перед цими людьми.
– На каналі «1+1» ви розпочинали з передачі «Проти ночі». Звідки така тяга до первісного, містичного?
– Рада чути, що цю передачу досі люблять і пам’ятають. Річ у тім, що ця особлива тяга до надприродного – у крові нашого народу. Люди і зараз вважають, що все, у що вони вірять, – чиста правда. Вірять у забобони, «заговор» і наврочення, «збивають» слід. Ідея передачі була у часі. Адже проти ночі, коли людина повертається з роботи додому, вона стає справжньою, одягає халат, знімає з себе футляр чи мундир, і залишається наодинці із правдою. Девізом програми ми обрали такі слова: «Проти ночі ми необережні. Проти ночі ми справжні». Нерідко вночі люди розповідають таке, що на ранок тільки й можуть запитувати себе: і нащо я це порозказувала? Ця правдивість і була цінним здобутком програми «Проти ночі».
– Чи правду кажуть, що тогочасний «1+1» був зібранням кількох друзів, і на весь офіс мав лише один телефон?
– За це не можу сказати, адже прийшла на канал через півроку після його заснування. Але те, що там панувала сімейна обстановка, хороший командний дух, – чиста правда. Власне, я згадую ті незабутні часи становлення з великою ностальгією. Але незаперечними є досягнення каналу на шляху становлення вітчизняного телебачення. Зокрема, це ми першими змусили героїв іноземних фільмів заговорити українською. Було багато сумнівів, говорили як це, мовляв, Міккі Рурк спілкуватиметься українською, коли всі звикли, що він з екрану говорить російською? Цього ж ніхто дивитися не буде! Але безперечний успіх україномовної «Династії» відкрив українській мові дорогу на вітчизняне телебачення.
– У вашому доробку – створення суто молодіжного проекту: ток-шоу «Хочу і буду». Чому ця цікава спроба «прожила» недовго і не знайшла свого продовження?
– Я не змогла вести «Хочу і буду», бо тоді була задіяна відразу у трьох проектах і просто фізично не мала часу. Але моєю мрією було знайти молодих і дати їм дорогу до великого телебачення. Ідеєю ток-шоу якраз і було обговорення нагальних питань, які хвилюють молодих. Хотілося створити щось на зразок американського серіалу «Друзі», який формував (і формує) погляди не одного молодого покоління всього світу. «Цифри» [рейтингу] були достатньо великі, щоб продовжувати працювати, але я залишилася не до кінця вдоволеною від існування проекту, тому це тема, до якої ще варто повернутися в майбутньому.
На жаль, часу на інтерв’ю було зовсім небагато, та й жителі Макарівщини того дня ще чекали на зустріч із пані Ольгою. Тому ми не змогли задати українському політику і ведучій «БезТабу» ще багато питань. Але про наш район вона зберегла якнайкращі враження:
– Мені дуже сподобалося, що зал був налаштований критично, але разом із тим – доброзичливо. Я рада була бачити у Мигалках багатьох людей, бачити, як вони доглядають пам’ятник воякам УПА. Приємно було чути гострі запитання, бачити зацікавленість в очах присутніх, їхню готовність дискутувати, висловлювати свою позицію. Дуже добре, що наші люди хочуть змінити ситуацію в країні на краще і здатні впливати на події, що ми всі разом доводили неодноразово.
