Нинішні дискусії з питання, приєднуватися Україні до Плану дій щодо членства в НАТО чи зберегти позаблоковий статус, якось поволі звелися до двох основних аргументів сторін.

Атлантисти стверджують, що членство в Альянсі є гарантією безпеки України. Їхні опоненти (якщо серйозно не сприймати безглуздих постулатів про «чобіт солдата НАТО, який нестримно рветься топтати українську землю», і що «тільки-но вступимо, як наших хлопців направлять «гарматним м'ясом» до Іраку», де ми, до речі, й без членства благополучно побували) наголошують, що вступ до Альянсу веде до різкого погіршення відносин з Росією.

Панацея від територіальних претензій

Міністр оборони Юрій Єхануров на міжнародній конференції в Києві «Нова Україна в новій Європі» висловився в тому сенсі, що лише надія на євроатлантичну інтеграцію дозволяє Україні утримувати 200-тисячну армію (та й то коштів на неї постійно катастрофічно бракує). Натомість позаблоковий статус змусить державу годувати (а також озброювати сучасними ОВТ і готувати до виконання завдань) воїнство чисельністю не менш як 400 тисяч осіб. Генштабу, а точніше Головному оперативному управлінню ГШ ЗС України, що займається підготовкою планів війни, звичайно, видніше, які військові загрози для країни існують на сьогодні – на то він і Генштаб. Ця інформація має гриф «два нулі», тобто цілком таємна. Та все ж можна проаналізувати, що загрожує Україні і чим у цьому контексті «загрожує» членство в НАТО або, навпаки, дружба з Росією.

Напевно, не варто вдаватися до такої популярної нині демагогії і вважати, що, мовляв, погіршення у відносинах з Кремлем не відбудеться, оскільки насправді активність співпраці самої Росії з НАТО набагато серйозніша, ніж такі самі відносини між Альянсом і Україною. Київ співпрацює з Брюсселем у форматі «напівдитячої» Комісії Україна-НАТО, тоді як Москва – на рівні «дорослої» постійно діючої Ради Росія-НАТО. Спільних заходів російських військових з натовцями можна налічити протягом останніх пари-трійки років мінімум удвічі більше, ніж навчань і конференцій у рамках програми Альянсу «Партнерство заради миру» за участю українських солдатів і офіцерів. Все це так. Проте Москва однозначно заявила: вступите в НАТО – сваритимемося.

За великим рахунком, не є аж такою таємницею, що відносини України з Росією й без того далекі від виняткової доброзичливості, любові, пошани і взаємного обожнювання. Тим часом, коли говорити про відносини України з сусідами - членами Альянсу і проводити аналогію, то важко собі уявити, щоб румуни почали тягнути від свого берега греблю до острова Зміїного з тим, щоб заявити там нашим прикордонникам: «А що ви тут робите? Валіть звідси, це наша територія!». Багато сказано про наміри румунської дипломатії визначити Зміїний як географічний об'єкт, що підпадає під пункт 3 ст.121 Конвенції ООН з морського права (тобто як скелю, а не як острів), що має вплинути на процес розподілу континентального шельфу. Питання справді залишається відкрите: родовища нафти й газу в континентальному шельфі, за оцінками українських геологів, можуть мати серйозне значення і для Румунії, і для України. Проте в цьому разі запобіжником від ситуації «а ля Тузла» спрацьовує принцип Альянсу: країна - член НАТО не повинна мати проблем, пов'язаних із територіальними претензіями, а коли вже вони виникають, має вирішувати їх виключно цивілізованим шляхом. Що Румунія й робить, змушуючи своїх дипломатів тягатися по міжнародних судових інстанціях. Знову-таки, членство в НАТО напевно дозволить Україні забути про ситуації типу «проблеми Тузли». Дурнів, що намагаються дерибанити натовські землі, в світовій практиці досі не спостерігалося.

«Іракський експеримент»

Згідно з Законом України «Про основи національної безпеки України», основні загрози можуть виникнути в таких сферах: зовнішньополітичній, державної безпеки, військовій і безпеки держкордону, внутрішньополітичній, економічній, соціальній і гуманітарній, науково-технологічній, екологічній і інформаційній. Зокрема, визначено такі загрози: зазіхання на суверенітет і територіальну цілісність (до цього належать і згадані територіальні претензії), тероризм, нарощування поблизу кордону іншими державами військових сил, небезпечне зниження рівня забезпечення військовою і спецтехнікою і озброєнням нового покоління Збройних сил України, накопичення великої кількості у ЗС старої техніки, боєприпасів і вибухових речовин.

З усіх цих загроз найреальнішою, звичайно ж, є тероризм. На щастя для України, понад 90% злочинів, що мають ознаки тероризму, належать до так званого економічного тероризму. Знайомі киянам вибухи на ринках столиці, або палаючі маршрутки у Вінниці – якраз із цього розряду. На щастя – оскільки вони мають яскраво виражене забарвлення матеріальних інтересів, тому їх винуватців легко вирахувати, і до згубного самопожертвування (на відміну, наприклад, від ідеологічних терористів-смертників) вони не готові.

Членство в НАТО мимоволі ставить українців під можливий удар ідеологічних супротивників з числа країн-терористів або міжнародних терористичних угруповань. Київ вже «експериментував» з цим, зокрема, вплутавшись у війну в Іраку (яка, втім, як відомо, ініційована США і операцією НАТО де-юре не є), де абсолютно ніяких інтересів не мав. Цим зовнішньополітичним кроком, мабуть, уперше в своїй історії незалежна Україна, чим би не аргументували це рішення, свідомо спровокувала виклик національній безпеці. Зокрема – з боку ісламських терористичних груп, тоді як перед тим такої загрози не існувало (якщо не брати до уваги загрозу розвитку сепаратистських настроїв у середовищі кримських татар, актуальність якого зберігатиметься і, очевидно, деякою мірою прогресуватиме впродовж ще тривалого часу з непередбачуваними наслідками). Фраза про свідому провокацію не випадкова: Київ не рекламував той факт, що одночасно з рішенням ввести війська до Кувейту в 2003 році було посилено охорону стратегічних об'єктів в Україні, а до охорони всіх АЕС, включно з закритою Чорнобильською, було залучено додаткові дивізіони військ ППО. Тобто ступінь загрози усвідомлювався повністю. Знову-таки на щастя, «іракський експеримент», на відміну, наприклад, від Іспанії, для України залишився без трагічних наслідків.

Для українців та ж Іспанія - яскравий приклад того, що членство в Північноатлантичному альянсі все ж таки може нести в собі потенційну загрозу. В той же час, це стосується швидше участі в операціях НАТО, ніж самого факту членства, адже брати участь можна і без усілякого перебування в блоці (на прикладі того ж Іраку і Афганістану, де проводиться операція вже під егідою НАТО, Україна яскраво продемонструвала). Колективна оборона, на якій будується блок, передбачає і колективну відповідальність. Ірак же довів два основні постулати. По-перше, країна - член блоку, якщо немає причин застосовувати славнозвісну 5-ту статтю Вашингтонського договору про колективну оборону, цілком може не брати участі в операції, яку проводить інша країна - член Альянсу. І за ввічливу відмову від пропозиції, що надійшла, ніхто не засудить – як Німеччину або Францію у випадку з Іраком. По-друге, тільки парламент країни може вирішувати, направляти війська в «гарячу точку» за кордон, чи ні. А перехід до контрактних Збройних сил взагалі гарантує, що жодного українця не можна направити воювати примусово.

Ну нічого собі - поборолися з тероризмом!

Дружба з Росією для українців означає багато що. Дуже багато що. Вона настільки важлива, що Київ ладен на все, аби не втратити старого друга. Прихильники цієї дружби якось забувають, що в плані спільної боротьби з тероризмом Україна зі своєю низькою загрозою тероризму готова подарувати воюючій Росії все, зокрема й можливість без ускладнень ганяти українською територією своїх терористів, або кого там Кремль ними назве. Випадок у світовій історії суверенних держав унікальний!

Йдеться про ратифікований Верховною Радою 7 квітня 2004 року документ, відомий під назвою «Протокол про затвердження Положення про порядок організації і проведення спільних антитерористичних заходів на територіях країн - учасників Співдружності Незалежних Держав». Перше ж його положення свідчить, що «…до військовослужбовців та інших осіб, що входять до складу спеціальних антитерористичних формувань Російської Сторони і беруть участь у проведенні спільних антитерористичних заходів на територіях країн - учасників Співдружності Незалежних Держав, не застосовується законодавство Сторони, на території якої проводять ці заходи. У будь-якому разі вони перебувають під юрисдикцією Російської Федерації».

Їй Богу, так і хочеться цим документом постукати по голові того, хто розповідає байки про «чобіт солдата НАТО», занесений над багатостраждальною ненькою-Україною. Неможливо уявити, щоб підрозділи будь-якої країни Альянсу навіть у разі членства України в НАТО могли озброєними вештатися українською глибинкою, лупцюючи кого завгодно, лякаючи дідусів і бабусь і начхавши на національне українське законодавство – мовляв, ми під юрисдикцією нашої країни! Зауважмо також, що під час проведення спільних навчань, щоб американський офіцер провіз до України свій штатний пістолет М-92 «Беретта», або український – свій ПМ у Штати, треба оформити документів не менше, ніж для ввезення в країну тонни збройового плутонію. І затверджують такі перевезення не менш як на рівні парламенту. Та й не мають натовські військові такої свободи пересування чужою країною, як російські, які до того ж можуть тягати з собою бойову зброю.